Вода і Україна. Стара система для нової реальності

Тому питання сьогодні не лише в тому, як відремонтувати пошкоджені труби. Питання значно ширше: якою має бути водна система України після війни?

Руйнування Каховської греблі стало найочевиднішим доказом того, що водна інфраструктура – це інфраструктура національної безпеки. Після катастрофи без доступу до води залишилися понад 700 тисяч людей. Втрата Каховського водосховища створила ризики для водозабезпечення південних і центральних регіонів, а екологічну шкоду Міністерство захисту довкілля оцінювало майже у €4 млрд.

Але Каховка – лише найбільш видима частина проблеми. Руйнуються водогони, насосні станції та очисні споруди. Водопостачання залежить від електроенергії, тому атака на енергетику може дуже швидко стати водною кризою. Це ще раз підтверджує: енергетика і вода не є двома окремими системами.

Разом з тим, було б помилкою пояснювати нинішню ситуацію лише російською агресією. Війна вдарила по системі, яка вже мала накопичені проблеми: старі мережі, технологічно застарілі очисні споруди, втрати води, високу енергоємність та величезну нерівність доступу. Особливо показова різниця між містом і селом.

За даними Національної доповіді про якість питної води, у 2023 році 14,3% досліджених проб із джерел централізованого водопостачання не відповідали нормативам за санітарно-хімічними показниками, 4,3% – за мікробіологічними. На сільських водопроводах ситуація була ще складнішою: 28,9% і 11% відповідно.

Але є ще один факт, який, на мою думку, дуже точно характеризує масштаб проблеми. У 2024 році заступниця міністра охорони здоров’я Марина Слободніченко заявила: якби Україна зараз запровадила вимоги до питної води так, як цього вимагає ЄС, за відповідними критеріями вода в країні вважалася б не питною, а технічною. Тобто, недостатньо просто переписати стандарти – необхідно фізично привести систему у відповідність до них. Іншими словами, це ще одна критична точка нашої європейської інтеграції.

Від водозабору й очищення – до мереж, якими вода доходить до споживача.

Тому просто відновити стару систему – означає відновити старі проблеми. Після війни буде величезна спокуса діяти найпростішим способом: замінити зруйновану інфраструктуру на нову – в тому вигляді, якою вона була технологічно проєктована раніше, просто з іншим обладнанням. Це зрозуміло. Але стратегічно неправильно.

Якщо вкладати мільярди у відтворення технологічної моделі минулого століття, ми отримаємо нову інфраструктуру зі старою логікою. У водному секторі нам потрібне енергоефективне насосне обладнання, сучасне очищення, автоматизований контроль якості та споживання, зменшення втрат, резервне енергоживлення, локальні джерела там, де централізована система надто вразлива.

І, що для мене особливо важливо, – повторне використання води. Вода, яку можна очистити й повернути у виробничий, аграрний або комунальний цикл, не повинна після одного використання автоматично ставати відходом. Саме над такою циркулярною логікою ми працюємо у Green Innovation Lab.

Вода і попит на неї розподілені Україною нерівномірно. Особливо вразливий Південь – критично важливий для агровиробництва і водночас природно обмежений у водних ресурсах. Руйнування Каховської системи зробило цю суперечність ще гострішою. Тому майбутнє українського Півдня неможливо планувати окремо від води.

Яке сільське господарство там буде економічно доцільним? Якими мають бути системи зрошення? Звідки братиметься вода для міст і промисловості? Скільки разів ми зможемо використовувати її повторно? Це вже не питання одного водного відомства. Це питання майбутньої економічної моделі регіону.

Також слід розуміти, що кліматичні зміни залишатимуться викликом і надалі. Війна закономірно відсунула їх з перших сторінок українського порядку денного. Але фізичні процеси від цього не зупинилися.

Посухи, зміна річкового стоку, виснаження підземних горизонтів і деградація малих річок означають одну просту річ: майбутню водну систему не можна проєктувати, орієнтуючись на клімат минулого. Потрібні накопичення води, захист підземних горизонтів, сучасне зрошення, відновлення водних екосистем та повторне використання очищеної води.

Україна вже переходить до європейської моделі управління водою – за річковими басейнами, а не адміністративними кордонами. Уряд затвердив дев’ять планів управління річковими басейнами на 2025-2030 роки. Вони охоплюють 9 173 масиви поверхневих і 173 масиви підземних вод та є частиною імплементації Водної рамкової директиви ЄС. Це правильна логіка.

На мою думку, нам потрібно змінити саму постановку питання. Україні потрібна стійкість – резервні джерела води та енергії, локальні рішення, здатні працювати при пошкодженні великих систем. Потрібна ефективність – ми не можемо витрачати енергію на підготовку води, щоб потім втрачати її в неефективній інфраструктурі. Потрібна циркулярність – очищені стічні води мають ставати ресурсом для промисловості, агросектору і технічних потреб. Потрібні якість і контроль – цифровий моніторинг та поступовий перехід до європейських вимог. І потрібне басейнове управління – водою як природною системою, а не набором адміністративних територій.

По суті, перед нами стоїть вибір. Відбудувати стару модель водного господарства у нових трубах? Чи використати відновлення, щоб побудувати сучасну систему – енергоефективну, цифрову, циркулярну, достатньо децентралізовану і стійку до війни та кліматичних змін? Для мене відповідь очевидна. Я думаю, очевидна вона для будь-кого, хто хоче довгострокового розвитку нашої країни.

У попередньому матеріалі я писав, що енергетика, вода, земля і продовольство – не чотири окремі світи. Це одна система. Війна навчила нас говорити про енергетичну безпеку дуже конкретно. Настав час так само серйозно поставитися до водного сектору. Не як до комунальної послуги. І навіть не лише як до екологічного ресурсу. А говорити як про одну з базових систем стійкості держави.